НА ГОЛОВНУ

Безпека життєдіяльності та охорона праці || Хімічні науки || Бізнес і заробіток || Гірничо-геологічна галузь || Природничі науки || Зарубіжна література || Інформатика, обчислювальна техніка та управління || Мистецтво. Культура || Історія || Літературознавство. Фольклор || Міжнародні відносини та політичні дисципліни || Науки про Землю || Загальноосвітні дисципліни || Психологія || Релігієзнавство || Соціологія || Техніка || Філологія || Філософські науки || Екологія || Економіка || Юридичні дисципліни
ГоловнаЮридичні дисципліниЮридичні словники, довідники та енциклопедії → 
« Попередня Наступна »
Саниахметова Н.А.. Юридичний довідник підприємця. Видання восьми. - X.: ТОВ «Одіссей». - 992 с., 2006 - перейти до змісту підручника

Огляд практики вирішення спорів, пов'язаних з розрахунками

Огляд практики вирішення спорів, пов'язаних з розрахунками, міститься в оглядовому листі Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з розрахунками (за матеріалами Вищого господарського суду України)» від 26.07.2002 р. № 01-8/879.

1. Вираз в договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, проте не дає можливості враховувати розрахований Державним комітетом статистики України індекс інфляції для обгрунтування вимог, пов'язаних зі знеціненням валюти боргу.

Підприємство звернулося з позовом до господарського суду про стягнення 3143700 грн заборгованості за договором поставки, втом числі 1056625 грн основного боргу та пов'язаних з інфляцією збитків у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання в сумі 2087075 грн.

Рішенням суду позов задоволено частково: з господарського товариства на користь підприємства стягнуті 213445 грн основного боргу та пов'язані з інфляцією збитки в сумі 80255 грн. Приймаючи рішення, господарський суд призначила недійсним договір у частині вираження вартості продукції в іноземній ваіюте з того мотиву, що це суперечить чинному законодавству України, зокрема ст. 169 Цивільного кодексу України.

Не погоджуючись з судовими актами, підприємство просило скасувати рішення по справі та задовольнити позов з посиланням на те, що суд неправильно застосував норми чинного законодавства.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку. Вищий господарський суд України дійшов висновку про часткову обгрунтованість касаційної скарги, виходячи з следуюгцего.

Сторонами спору укладено договір на поставку 25 візків на загальну суму 197 500 дол США. Підприємство виконало зобов'язання з по-ставкою візків, однак господарське товариство у визначений договором строк не оплатило отриману продукцію.

За умовами договору оплата поставленої продукції повинна здійснюватися в національній вачюте України за офіційним курсом долара США, встановленим Національним банком України на дату здійснення платежу.

Ст.З Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначено, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Отже, чинне законодавство обмежує лише застосування іноземної валюти як засобу платежу в розрахунках між резидентами і не містить заборони на вираження грошових зобов'язань в іноземній вачюте.

Виходячи з положень ст.21 Закону України «Про підприємства в Україні», підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, а тому сторони договору мають право визначити ціну продукції в іноземній вачюте за умови, що вона не регулюється державою.

Засобом платежу в договорі вказана гривня, що відповідає вимогам чинного законодавства. У товарно-транспортних накладних, що підтверджують поставку продукції, вартість візків також вказана в гривнях.

Згідно ст. 161 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином і у встановлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а за відсутності таких вказівок - відповідно до звичайно ставляться.

Враховуючи викладене. Вищий господарський суд України змінив рішення у справі, стягнувши з господарського товариства 1056625 грн основного боргу, еквівалентного 197 500 дол США за офіційним курсом Національного банку України на день прийняття рішення по справі.

Що ж стосується вимог підприємства про стягнення збитків, заподіяних інфляцією, то Вищий господарський суд України отказач в їх задоволенні з огляду на те, що позивач не доказач встановленими в Господарському процессуачьном кодексі України засобами доказування факт знецінення долара США, тобто валюти, в якій виражено грошове зобов'язання і відповідно до якої розраховується сума боргу за договором. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення нагцюнальной грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

2. Відповідальність за несплату грошових коштів покладається на покупця - сторону в договорі купівлі-продажу, а не на осіб, яким продавець передав товар за вказівкою покупця.

В господарського суду звернулося спільне підприємство з позовом про стягнення з відкритого акціонерного товариства, державного підприємства та закритого акціонерного товариства заборгованості за договором купівлі-продажу.

Рішенням господарського суду в позові до відкритого акціонерного товариства відмовлено, заборгованість стягнута в рівних частинах з державного підприємства та закритого акціонерного товариства.

В результаті розгляду поданої апеляційної жаюби назване рішення змінено: з відкритого акціонерного товариства стягнуто заборгованість в сумі вартості товару згідно з договором купівлі-продажу, в позові до державного підприємства і закритому акціонерному товариству відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України відкрите акціонерне товариство просило скасувати постанову апеляційної інстанції як не відповідає чинному законодавству.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку. Вищий господарський суд України дійшов висновку про відповідність постанови апеляційної інстанції вимогам закону, виходячи з наступного.

Спільним підприємством і відкриті м акціонерним товариством укладено договір купівлі-продажу, згідно якого продавець - спільне підприємство зобов'язалося поставити два автомобілі, а відкрите акціонерне товариство - прийняти і оплатити їх вартість. На підставі листа відкритого акціонерного товариства спільне підприємство передало один із зазначених автомобілів державному підприємству, а другий - закритому акціонерному товариству.

Відповідно до ст. 151 Цивільного кодексу України в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої ліща (кредитора) певну дію, як-то: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо: або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у ст. 4 цього Кодексу.

Згідно ст. 164 Цивільного кодексу України відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором. Тому відповідальність за несплату грошових коштів покладається на відкрите акціонерне товариство, а не на осіб, яким автомобілі передані за вказівкою покупця. До того ж відкрите акціонерне товариство не позбавлене права звернутися до інших відповідачів з відповідними вимогами згідно з чинним законодавством.

Враховуючи викладене, постанова апеляційної інстанції залишено без зміни, а касаційна скарга - без задоволення

3. Застосування ст.214 Цивільного кодексу України в редакції Закону України від 08.10.99 р. № 1136-X1V є правомірним з дня набрання чинності цього Закону.

Підприємство звернулося до міністерства з позовами про стягнення 2094484 грн боргу з урахуванням індексу інфляції.

Рішенням суду позов задоволено.

У касаційній скарзі міністерство просило скасувати рішення, посилаючись на те, що судом при прийнятті оскаржуваного рішення неправильно застосовані норми матеріального права, а саме ст. 214 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс).

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку. Вищий господарський суд України дійшов висновку про неправильне застосування судом норм законодавства, виходячи з такого.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору від 05.09.97 р. заборгованість міністерства перед підприємством на момент вирішення спору становила 1128433 грн. Рішенням суду з посиланням на приписи ст.214 Цивільного кодексу з міністерства стягнуто 2094484 грн.

Боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за період з 06.08.98 р. по 01.08.2001 р., в тому числі сума основного боргу - 1128433 грі.

Відповідно до ст.214 Цивільного кодексу (в редакції Закону України від 08.10.99 р. № 1136-X1V) боржник, який прострочив виконання грошового обязатеїьства. на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Однак зазначена норма набрала чинності з 03.11.99 р., тому враховувати встановлений індекс інфляції на підставі названого Закону правомірно тільки з 03 11.99 р., оскільки згідно ч. 1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили.

Отже, в даному випадку враховувати встановлений індекс інфляції необхідно в період з 03.11.99 р. по 01.08.2001 р. У зв'язку з цим сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції становить 1603842 грн.

Враховуючи викладене, рішення господарського суду змінено: стягнуто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції у розмірі 1603842 грн.

4. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Рішенням суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, позов підприємства в комерційний банк (далі - банк) задоволено частково: з банку на користь підприємства стягнуто борг з урахуванням встановленого індексу інфляції та відсотки у зв'язку з порушенням банком умов договору.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що прийняті у справі судові акти відповідають чинному законодавству, виходячи з наступного.

Підприємство звернулося в банк із заявою від 19.02.99 р. про закриття рахунку і перерахування залишку коштів на новий рахунок підприємства в дру-гом банку на підставі поданих платіжних доручень. Банк не виконав зазначені платіжні доручення у зв'язку з відсутністю грошових коштів. За пропозицією банку між сторонами 18. Про. 99 р. був укладений договір про розстрочення повернення заборгованості, згідно з яким банк зобов'язався погасити заборгованість перед підприємством рівними частинами зі сплатою відсотків протягом червня - грудня 1999 включно, а також нараховувати відсотки до повного повернення всіх грошових коштів підприємству.

На спірні правовідносини в частині грошових зобов'язань та відповідальності за їх несвоєчасне виконання поширюється дія ст. 161,214 і 216 Цивільного кодексу України (далі-Цивільний кодекс). У зв'язку з цим не можуть бути прийняті до уваги доводи про невідповідність умов договору від 18.06.99 р. вимогам cm 381 Цивільного кодексу, оскільки згоду підприємства як власника рахунку на перерахування залишку грошових коштів було дано у вигляді платіжного доручення.

Враховуючи, що зазначений договір є окремою цивільно-правовою угодою, доводи заявника про визначення цього договору як додаткової угоди до укладеного між сторонами договору про розрахунково-касове обслуговування від 17.05.96 р. відхилені.

Відповідно до ст.216 Цивільного кодексу зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. До того ж умовами договору від 18.06.99 р. передбачено, що він діє до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань, тобто до повного повернення банком залишку коштів на рахунку підприємства, а також нарахованих відсотків. Отже, нарахування відсотків до фактичного повного виконання банком грошових зобов'язань відповідає вимогам чинного законодавства та умовам договору.

З приводу застосування судом ст.214 Цивільного кодексу Вищий господарський суд України вказав, що судом першої інстанції було встановлено несвоєчасність перерахування банком залишку грошових коштів підприємства з урахуванням відсотків, тобто прострочення виконання боржником грошового зобов'язання, в зв'язку з чим суд правомірно застосував до спірних відносин зазначену норму.

5. Грошове зобов'язання припиняється угодою сторін про заміну його іншим між тими ж особами.

Господарське товариство звернулося з позовом до підприємства про стягнення пов'язаних з інфляцією втрат і трьох відсотків річних від простроченої суми у зв'язку з несвоєчасним виконанням підприємством грошового зобов'язання за цивільно-правовими угодами.

 Рішенням суду від 23.07.2001 р. позов задоволено: 

 з підприємства на користь господарського товариства стягнуті 3559 грн пов'язаних з інфляцією втрат і 3535 грн - три відсотки річних з простроченої суми на підставі ст.214 Цивільного кодексу України (далі ~ Цивільний кодекс). 

 Не погоджуючись з рішенням суду, підприємство просило його скасувати, в позові відмовити з посиланням на те, що суд неправильно застосував норми законодавства. 

 Вищий господарський суд України, перевіривши повноту встановлення судам обставин справи та їх юридичну оцінку, дійшов висновку про неправильне застосування судом норм законодавства, виходячи з такого. 

 Грошове зобов'язання у підприємства перед господарським товариством в сумі 124 375 грн виникло з укладених між ними цивільно-правових сдеюк. Рішенням суду від 22.02.99 р. у справі по спору між тими ж сторонами з підприємства на користь господарського товариства була стягнута зазначена сума боргу. Виданий судом на виконання рішення суду наказ про стягнення боргу не був виконаний. Підприємство звертаюся до суду на підставі ст. 121 Арбітражного процесуального кодексу України із заявою про зміну способу виконання рішення, в результаті чого ухвалою суду від 29.11.99 р. було затверджено укладену між сторонами спору мирову угоду, згідно з яким підприємство зобов'язалося розрахуватися з господарським товариством наступним чином: 

 40000 грі сплатити в термін до 07.12.99 р., 40000 грн - до 07.02.2000 р., решту - шляхом поставки промислової сировини, виробленого підприємством, у термін до 07.01.2000 р. 

 У відповідності зі ст.220 Цивільного кодексу зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між ті. \ Іи ж особами Мирова угода сторін, затверджене в процесі виконання судового рішення, є угодою про заміну одного зобов'язання іншим. 

 Таким чином, в даному випадку грошове зобов'язання частково припинено в частині його заміни постачанням промислового сировини. Що ж до іншої частини грошового зобов'язання, то термін його виконання змінений угодою сторін, і він повинен визначатися згідно з умовами мирової угоди. 

 Передбачена ст.214 Цивільного кодексу відповідальність стосується тільки грошових зобов'язань і не може застосовуватися у зв'язку з простроченням зобов'язань в натурі, якими в даному випадку є зобов'язання про поставку промислової сировини. 

 Матеріали справи свідчать про порушення підприємством строків сплати грошових коштів, зазначених у мировій угоді. Отже, суму інфляційних втрат та трьох відсотків річних слід було врахувати при вирішенні спору, виходячи з часу прострочення і умов мирової угоди, а не укладених раніше цивільно-правових сдеюк. 

 Таким чином, суд допустив помилки при застосуванні відповідальності за несвоєчасне виконання припиненого зобов'язання і при визначенні часу прострочення грошового зобов'язання, у зв'язку з чим Вищий господарський суд України змінив рішення у справі, зменшивши стягуваної з підприємства на користь господарського товариства суму інфляційних втрат та трьох відсотків річних . 

 6. Передбачена ст.214 Цивільного кодексу України відповідальність за прострочення виконання грошового зобов'язання у частині сплати трьох відсотків річних з простроченої суми не застосовується до правовідносин, врегульованих вексельним законодавством. 

 Акціонерна компанія звернулася з позовом до підприємства про стягнення заборгованості за опротестованим векселем, а саме: суми простого векселя, відсотків на суму векселя відповідно до вексельним законодавством, а також трьох відсотків річних згідно ст.214 Цивільного кодексу України. 

 Рішенням суду позов задоволено частково. У частині стягнення трьох відсотків річних у задоволенні позову відмовлено з огляду на те, що стягнення відсотків передбачено вексельним законодавством.

 У частині стягнення суми векселя провадження у справі припинено з посиланням на ст.8 Закону України «Про обіг векселів в Україні», згідно з якою вексель, опротестований нотаріусом у встановленому законом порядку, є виконавчим документом, що надає право на безспірне стягнення відповідної суми. 

 У касаційній скарзі ащіонерная компанія просила змінити судове рішення у справі, стягнувши суму векселя та три відсотки річних, з посиланням на те, що суд неправильно застосував норми чинного законодавства. 

 Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про часткову обгрунтованість касаційної скарги, виходячи з наступного. 

 Згідно ст.8 Закону України «Про обіг векселів в Україні» вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис нотаріуса) у встановленому законами порядку, є виконавчим документом, що надає право на безспірне стягнення відповідної суми у встановленому порядку. 

 Разом з тим відповідно до ч.1 ст. 78 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований закон), встановленого Женевською конвенцією 1930 року, векселедавець простого векселя зобов'язаний так само, як акцептант за переказним векселем. Згідно ст.47 Уніфікованого закону держатель переказного векселя має право пред'явити позов до кожного з солідарно зобов'язаних перед нею осіб. в тому числі до акцептанта. 

 Відповідно до ч.З ст.4 Господарського процесуального кодексу України, якщо у міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено правила, відмінні від передбачених законодавствам України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Аналогічний припис міститься в ч.2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України». 

 Враховуючи викладене, акціонерна компанія на підставі ст.47 Уніфікованого закону має право в судовому порядку вимагати стягнення заборгованості за опротестованим векселем. Отже, суд не повинен був припиняти провадження у справі в частині стягнення заборгованості за векселем. 

 Норми Цивільного кодексу України до правовідносин, пов'язаних з вексельним обігом, можуть бути застосовані тільки в частині, неврегульованою нормами вексельного законодавства. 

 Законом України «Про обіг векселів в Україні» (п.5 ст.2) встановлено, зокрема, що відсотки, про які йдеться в п.2 ст.48 та п.2 ст.49 Уніфікованого закону, на суму векселів, як виданих, так і що підлягають оплаті на території України, нараховуються виходячи з розміру облікової ставки Національного банку України. 

 Таким чином, при вирішенні спору про стягнення заборгованості за опротестованим векселем три відсотки річних на підставі ст.214 Цивільного кодексу України стягненню не підлягають. 

 З урахуванням викладеного. Вищий господарський суд України частково задовольнив касаційну скаргу, змінивши рішення суду в частині стягнення з підприємства на користь акціонерної компанії суми простого векселя. 

 7. Угодою не може бути передбачений інший строк позовної давності, ніж встановлений законом. Зміна ж сторонами строку виконання зобов'язання за договором не є зміною строку позовної давності. 

 Рішенням суду підприємству відмовлено в позові до навчального закладу про стягнення заборгованості за поставлений природний газ з огляду на те, що підприємством пропущено строк позовної давності, оскільки заборгованість виникла згідно з укладеним сторонами договором від 29.03.95 р., термін дії якого закінчився 31.12. 95 р. 

 Постановою наглядової інстанції рішення доповнено пунктом, в якому укладена сторонами 10.07.97 р. угоду про погашення заборгованості за поставлений природний газ визнано недійсним. В іншій частині рішення залишено без зміни. У постанові зазначено, що сторони, уклавши угоду від 10.07.97 р., всупереч вимогам ст. 73 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) фактично змінили строк позовної давності щодо погашення заборгованості за попереднім договором. 

 У касаційній скарзі підприємство просило скасувати рішення та постанову у справі, а позов задовольнити, посилаючись на те. що суд неправильно застосував норми чинного законодавства. На думку заявника, строк позовної давності їм не пропущений, оскільки угода від 10.07.97 р. не є угодою про зміну строку позовної давності, а змінює термін розрахунку за поставлений природний газ, визначаючи, що розрахунки мають бути здійснені до 31.12.97 р. , позов же був пред'явлений 29.12.2000 р. 

 Розглянувши викладені в касаційній жаюбе доводи, перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку. Вищий господарський суд України дійшов висновку про неправильне застосування арбітражним судом норм законодавства, виходячи з такого. 

 У відповідності зі ст.21 б Цивільного кодексу зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки згідно ст.21 Закону України «Про підприємства в Україні» підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, укладення сторонами угоди від 10.07.97 р., яким змінено термін виконання грошового зобов'язання . 

 є правомірним. Угодою не може бути передбачений інший строк позовної давності, ніж встановлений ст. 71 Цивільного кодексу. 

 Ст.220 Цивільного кодексу передбачено, що зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами. 

 В силу ст. 161 Цивільного кодексу зобов'язання має виконуватися належним чином і у встановлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а за відсутності таких вказівок - відповідно до звичайно ставляться. 

 Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом (ст. 162 Цивільного кодексу). 

 За таких обставин рішення та постанова у справі скасовані, позов задоволено. 

 8. Уступка вимоги кредитором іншій особі не допускається, якщо вона суперечить договору. 

 Рішенням суду задоволено позов господарського товариства до підприємства про стягнення заборгованості на підставі угоди про уступку вимоги, що виникло з договору поставки. Рішення мотивоване тим. що укладення угоди про уступку вимоги за договором поставки між кредитором і новим кредитором є правомірним, оскільки норми ст. 197-200 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) не вимагають від кредитора отримання письмової згоди боржника для поступки вимоги. 

 У касаційній скарзі підприємство просто скасувати реііеніе у справі у зв'язку з неправильним застосуванням судом норм матеріального права. 

 Перевіривши повноту встановлення судам обставин справи та їх юридичну оцінку. Вищий господарський суд України дійшов висновку про неправильне застосування судам норм законодавства, виходячи з такого. 

 Відповідно до ст. 197 Цивільного кодексу поступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора. 

 Умовами договору поставки, укладеного між підприємством і первісним кредитором, передбачено, що жодна зі сторін договору не має права передавати свої права та обов'язки третій особі без письмової згоди іншої сторони. 

 У матеріалах справи відсутні докази того, що підприємство давало згоду первісному кредиторові на поступку вимоги за договором поставки. Через відсутність такої згоди первісний кредитор не мав права на укладення з новим кредитором-господарським товариством правочину про уступку вимоги. Отже, позовні вимоги господарського товариства, засновані на такій угоді, є неправомірними. 

 За таких обставин рішення зі справи скасовано, е позові відмовлено [Бізнес. - 2002. - № 41/1-2. - С. 18-22]. 

 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "Огляд практики вирішення спорів, пов'язаних з розрахунками"
  1.  § 3. Сучасний стан вчення про речовому праві і праві власності
      практики застосування законів СРСР і РРФСР про власність, законів РРФСР про приватизацію та Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік, лише в одиницях сучасних робіт можна було знайти відповіді на питання, пов'язані з речовим правом. Див, зокрема, Постанова Пленуму ВАС РФ від 22 грудня 1992 р. N 23 "Про деякі питання застосування арбітражними судами Основ
  2.  Тема 9. ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗЕД
      вирішення суперечок і т.д. Рівні Від простого представлення фірми в мережі до електронної підтримки процесів 4 категорії електронної комерції BB (бізнес-бізнес) В-С (бізнес-споживач) В-А (бізнес-адміністрація) С-А (споживач-адміністрація) 1. РОЗДІЛ III. ВИСНОВОК ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ
  3.  § 4. Особливості цивільно-правової відповідальності публічно-правових утворень
      практика. 2007. N 2. С. 88 та ін При цьому, як наголошується в Постанові Конституційного Суду РФ від 14 липня 2005 р. N 8-П "У справі про перевірку конституційності окремих положень федеральних законів про федеральний бюджет на 2003 р., на 2004 р. і на 2005 р. і Постанови Уряду РФ "Про порядок виконання Міністерством фінансів Російської Федерації судових актів з позовами до скарбниці
  4.  Загальні положення
      вирішення спорів, які можуть виникати у зв'язку, наприклад, з відмовою у видачі патенту, його анулюванням і т.п. Тому слід керуватися нормами Господарського процесуального кодексу для вирішення спорів, виходячи із суб'єктивного складу учасників таких суперечок. Суб'єктами правовідносин, які підлягають регулюванню згідно Закону, є юридичні особи та суб'єкти
  5.  Чи скрізь однаково лікують?
      практика та її теоретичне обгрунтування будуть різні в різних обставинах. Так, у частнопрактикующего терапевта, що займає заможної клієнтурою, буде своя теорія і практика. Він має можливість не поспішаючи й грунтовно займатися з кожним клієнтом, прискіпливо вивчаючи природу і коріння його недуги. У даному випадку теорія передбачає виявлення прихованих мотивів у психіці клієнта,
  6.  ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ
      практиці, у зв'язку з чим аналіз їх правового регулювання виділений в спеціальний розділ. ПЕРЕДМОВА ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ Довідник доповнений двома новими розділами. Розділ 6 присвячений праву на промислову власність та індивідуалізації суб'єктів підприємництва і товарів. Необхідність цього розділу обумовлена ??все зростаючим значенням захисту прав суб'єктів підприємництва
  7.  Співавторство
      практики такі відмінності особливого значення не мають, так як згоду на використання все одно треба питати у всіх авторів, незалежно від того, є вони співавторами чи ні. Передбачається, що співавтори укладуть між собою особливу угоду, в якій буде визначатися порядок використання створеного у співавторстві твору. На практиці зазвичай такого не відбувається, і права на
  8.  ГЕРОЇЗМ (ПОДВИГ)
      розрахунку, обивательського
  9.  ТРИВАЛІСТЬ ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ
      розрахунку тривалості семестру 17 тижнів, трудомісткість вивчення дисципліни складає в годинах (всього в семестрі / в середньому на тиждень): Загальна 102/6 Обов'язкова аудиторна: 68/4 лекції 34/2 семінарські заняття 34/2 Самостійна позааудиторна робота студента 34/2 Види контролю: поточний курсова робота
  10.  Учасники відносин сусідського права
      огляд на ділянку сусіда з боку власника земельної ділянки та її домашніх. У цьому плані видається корисним привести для прикладу ст. 976 Цивільного кодексу Квебека (далі - ЦК Квебека), яка хоча і відноситься тільки до земельних ділянок, але висловлює загальну ідею, застосовну до всіх сусідським відносинам. Відповідно до цієї статті "сусіди повинні терпіти звичайні заподіяні
  11.  ЗМІСТ
      ВСТУП 4 ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ 7 Концепція 7 Механізми реалізації 9 Взаємозв'язок державної та регіональної науково-технічної політики 16 Програмно-цільові методи 22 Економічні механізми 23 Теорія безпеки 30 Міжвідомча координація 40 Державна інноваційна політика 41 МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ ОПТИМАЛЬНИХ ПРОГРАММ51 Огляд існуючих підходів 51